Гребеник Іван Антонович

Штрихи до біографії

----Продовження ---

БУТИ МАЙСТРОМ НА ВСІ ТАЛАНТИ

  Такі люди, як І.А.Гребеник з Іваниці, є дійсно окрасою гордістю нашої рідної Не-дригайлівщини. Він не тільки про­явив свою педагогічну май­стерність на вищому рівні як вчи­тель математики і фізики (основ­ний фах), а чудово зарекоменду­вав себе і розкрив свої щедрі здібності як класовод, вчитель по­чаткових класів, викладач крес­лення, співів і музики, малювання та інших предметів навчальних шкільних програм. А ще Іван Анто­нович притягував (і досі притягує) до себе не тільки учнів, а й одно­сельчан талантом слюсаря, столя­ра, ремонтника побутових речей і приладів, конструктора, музикан­та (грає на кількох струнних інстру­ментах), художника (є ціла серія його картин про наше сьогодення), позаштатного кореспондента і ча­стого дописувача в районну газе­ту «Голос Посулля». Та найвищо­го рівня віртуозної майстерності Іван Антонович досяг у своєму вияві бути Людиною з великої бук­ви.

    Сільський педагог завжди пе­ребуває в епіцентрі виру громадсь­кого життя. Він багатьом став на­дійною опорою і підтримкою у ви­рішенні проблемних справ (педа­гогічних, побутових, життєвих та ін..). Для нього рідне село - одна сім'я. Він прекрасний організатор був успішним директором школи, завучем, довгорічним керівником гурткової роботи в системі худож­ньої самодіяльності і т.д.). Свої найкращі і найбільш продуктивні 43 роки життя Іван Антонович віддав до краплини великому слу­жінню справі виховання і творен­ня справжніх людських особисто­стей, світлих і чуйних сердець, що через десятки років не прохололи любов'ю і глибокою шаною до сво­го другого духовного батька, вчи­теля і друга і линуть до нього у почуттях, як і колись. Приміром, перед святкуванням 75-річчя нашої районної газети «Голос Посулля» ми передавали усне зап­рошення Івану Антоновичу прибу­ти на це свято через працівників іваницької сільської ради. Теле­фонну трубку взяла діловод сільради. Жіночка з перших слів зрозуміла зміст запрошення, ска­завши якимсь особливо теплим і душевним голосом: «Та це ж мій учитель...». Це було сказано так, ніби йшлося про найдорожчу і найріднішу людину в житті... Не було, мабуть, такого дору­чення чи громадського наванта­ження, якого б протягом свого тру­дового життя не виконував глибо­ко шанований усіма односельчана­ми і колегами по роботі у районі освітянин з Іваниці (сюди він пере­їхав жити з Деркачівки). Він і голо­ва профмісцевкому, і член райко­му профспілки працівників освіти, голова товариства «Знання» і де­путат сільської ради, член правлі­ння сільського споживчого товари­ства (ССТ) і член добровільнрї на­родної дружини, позаштатний інспектор райвно і керівник музич­но-хорового гуртка, редактор загальношкільної і колгоспної стіннівок і агітатор, пропагандист, лектор-міжнародник районного значення, уповноважений райви­конкому по роботі з дитячими пра­вопорушеннями Коротше, хто добре везе, на того і кладуть як­найбільше подібного вантажу. Гребеник не тільки усе це віз на своїх плечах, нервах, совісті, а й віз досить достойно і успішно. Про це говорять його численні нагоро­ди і відзнаки за успіхи на осві­тянській ниві та в кипучій творчій і громадській діяльності. Похвал, премій і нагород в Івана Антоно­вича навалом, де значиться таке: «Похвальна грамота райкому ком­сомолу» (1948 р.), «Подяка І.А. Гребенику за успішне навчання учнів Деркачівської школи» (1949 р.), «Присуджено перше місце» (за проведення шкільних олімпіад. 1952 р.), «Районний фестиваль молоді: присуджено перше місце учасникам художньої самодіяль­ності Іваницького сільського клу­бу» (1956р.), «Подяка райвно Гре­бенику І.А....» (1965 р.), «Почесна грамота райвно...» (1981 р.), «За­несено на Дошку пошани рай­вно...» (1983 р.), «Почесна грамо­та Сумського облвно»(1985р.), «Присвоєно звання «Старший учи­тель» (1988 р.). Треба б було при­своїти це звання значно раніше. І т.д. і т.п. Думається, що педагог з таким масштабом всебічних обда­рувань, талантів і громадської ак­тивності гідний значно вищих уря­дових нагород. Та, на жаль, у нас у героях не так і рідко ходять ті, хто більше треться ,біля високого на­чальства та старається частіше потрапляти у поле його зору, дого­дити, вислужитися перед ним. І.А.Гребеник комуністом не був. Може, тому і не помітили у верхах його справді героїчних зусиль і ве­летенського вкладу у будову тієї держави, від якої залишилася лише частка на сьогодні під назвою незалежна Україна. Тільки від кого і від чого незалежна, якщо стала вона біднішою і слабшою, аніж була до так званої незалежності? Питання це, звичайно, спірне і не однозначне. Є над чим подумати... Часто над цим думає і Іван Ан­тонович. Що ж насправді сталося, куди воно все йде? Раніше було стільки труднощів, але лунали пісні. Зараз, кажуть, незалежні, але майже всі чомусь суспіпьно інертні, журливі, майже кожен дихає у своїй егоїстичній шкаралупі... А він он уже у свої 60 літ (зараз Івану Антоновичу за 85 років) при допо­мозі людей ще дім собі збудував. І зараз не дає рукам спокою, а душі дрімати. Господарює, у своєму саду, де є понад 20 видів фрукто­вих дерев і ягідних кущів, пораєть­ся на городі, малює, має верста­та, який виконує не одну операцію, людям допомагає, чим може, а вони йому.

Все те, що вдалося написати в цьому матеріалі, - лише спроба щось сказати про Івана Анто­новича. Це зовсім невелика, май­же мізерна частка того дов­гого життя і праці, що нікуди, як і матерія, не зникають, а залиша­ються назавжди жити і служити у вічності буття народу, рідної землі, що не скупиться на таких її синів.

 Гребеник Іван Антонович

             Штрихи  до       біографії

    Нарешті, коли було вже далеко за північ, вог­ник у вікнах хати Гребеників погас. Вся Іваниця давно спала глибоким і спокійним сном. Іван Антонович, підготу­вавши плани завтрашніх уроків і домалювавши новий агітацій­ний плакат на прохання голови сільради, тихенько, щоб нікого не розбудити в домі, ліг спати. Він був стомлений, але щасли­вий від результатів своєї робо­ти. До школи усе підготував, пе­речитав потрібну методичну літературу, плакат майже гото­вий: Підведе завтра вранці зеле­ною фарбою на ньому червоні літери і все. Готово. Незабаром чергова річниця .Великої Жовт­невої революції, її готуються зу­стріти, як завжди, гідно. Він, сільський учитель, теж робить, як може, і свій внесок у цю уро­чисту зустріч...

За вікном зашелестів ос­таннім листям холодний вітер пізньої осені. Листопад. В очі Івана Антоновича легкими не­зримими крильми війнув теплий сон. Втома від цілоденної робо­ти з учнями (уроки, шкільні гурт­ки, художня самодіяльність і т.д.) та праці у вечірньо-нічний час швидко перемістила його в таємничу країну сновидінь. Спав не довго, але міцно. Люди, у яких чиста совість і світла душа, на поганий сон скаржаться рідко.

Наступного дня після гамір­ного ранку, швидкого збирання і приготування сільський педагог з головою втонув у свою рідну стихію шкільного життя. Крутив­ся і вертівся в ньому, як білка в колесі. І так довгі місяці, роки і цілі десятиліття. Коли б можна написати все про його складне, нелегке, але до краю наповнене великим суспільне значимим змістом життя, то це була б бага­тотомна історія про дуже цікаву і незвичайну людину, яка відда­ла дітям, своїм землякам і сус­пільству в цілому надзвичайно багато із невичерпної чаші свого таланту педагога, митця, гро­мадянина і патріота. Першу кни­гу можна б назвати так:

НА ЗОРІ ЖИТТЯ

Не повірите, що Іван Гребеник родом з нашої Деркачівки, але наро­дився в Чернігівщині. Було це дуже давно, аж у 1924 році, коли Сумсь­кої області ще не існувало і в при­роді, а сучасний Недригайлівський район «ходив» під Чернігівською областю. Кількарічний Іванко се­ред дітлахів не був, «як усі» (якби тільки гуляти, пустувати чи й навіть шкоду робити), а потягся до сер­йозних речей. Наприклад, він ще до школи навчився грати на бала­лайці. З дитячих років відчув ве­ликий інтерес (і проніс його через усе життя) до столярних та слю­сарних інструментів, конструюван­ня, ремонту приладів домашнього вжитку, зокрема годинників. А ще з дитинства цікавився образотвор­чим мистецтвом.

Батьки були хліборобського ко­реня, тому хлопчині доводилося не близькими дорогами носити батькові-трактористу обід у поле, де Ванько всіма фібрами душі всоту­вав красу і велич просторів рідної землі. Змалку почав розуміти, що все у житті досягається великою і чесною працею. От якби тато не вивчився на тракториста, не орав і не сіяв цілими місяцями, то й хліба б у них не було на столі, ніхто б його так не шанував, бо скільки там тим конем зробиш...

Дивлячись, як працює батько, брав із нього приклад сумлінності і старанності. Справу, за яку брав­ся, доводив до кінця. Перша вчи­телька Любов Олександрівна на третій день після приходу його в перший клас запросила малого Івана до себе додому, щоб послу­хати його гру на балалайці.

Не оминуло родину Гребеників таке всенародне горе, як голодо­мор 1932-1933 років. Надто тяжко тепер про це говорити і згадувати, але з пам'яті нікуди не подінеш гірких-прегірких спогадів про ма­мині галети, які вона пекла з лобо­ди, бересту, гичі та іншого подібно­го зілля, приправивши їх жменею муки, виміняної в Курській області за взуття і одяг, без якого селяни після такого бартеру залишалися напівголими і босими. А ще не може забути Іван Антонович того «божевільного» дня в голодні роки, коли довелося скуштувати дохлої конини, яку вивозили за село на звалище...

Проте витримав усі випробування, які випали на його малолітній вік. Та попереду були і ще важчі. Оглушливим  громом серед безхмарного неба гримнуло слово «війна!». Працював до виснаги на будів­ництві аеродрому для воєнних потреб біля с.Деркачівка, на виси­панні дороги Ромни-Суми, будівництві про­титанкових укріплень в с.Рогинці Роменського району. Долав десятки кілометрів (пішки вночі) до коханої дівчини Марії у Вільшану, а ранком уже треба було йти на роботу.

        Потім непроглядною коричневою тьмою на­сунулася німецько-фа­шистська окупація. На початку вересня 1942 року юного Івана Гребеника разом з односельцями Онищен-      ком Д.Г., М.З.Дейнекою, І.С. Олійником загарбники запроторю­ють до Німеччини в каторжну не­волю, де в голоді і холоді через край «наковтався» нелюдської зне­ваги, образ і принижень. Здоров'я від тяжких умов утримання і праці похитнулося. Вчепилася хвороба. Потрапив у медізолятор, а потім у табір смертників. Зазнав бомбар­дувань, навколо вмирали численні жертви. Але його Господь уберіг від куль і бомб, відвернув наглу і видиму смерть, дарував йому виз­волення...

17 травня 1945 року він знову дихнув цілющо-рідним повітрям Деркачівки. Пішов працювати в колгосп по наряду, потім трудився завідуючим сільським клубом і ви­конував обов'язки секретаря сільської ради. Але серце, душа і розум хотіли більшого вихлюпу та­ланту і творчої енергії молодого Гребеника, бажали вищого служін­ня людям, рідній землі і цілій Бать­ківщині. Після здобуття у навчаль­ному закладі педагогічної освіти Іван Гребеник разом з дружиною Марією Петрівною (вона теж була педагог) стали жити і працювати на благо сільської учнівської молоді…

БУРЛАКА Віктор Григорович

(4.III. 1942,  с. Іваниця Недригайлівського р-ну) - держ. і госп. діяч. Нар. у сел. сім'ї. Навчався в Іваницькій семирічній та Вільшанській СШ. Працював механізатором в колгоспі, зав. Іваницьким сільс. клубом. З 1965 - в апараті, з 1968 -перший секретар РК ЛКСМУ м. Бровари Київської обл. 1968 закінч. Українську с.-г. академію (м. Київ). 1970-1974 - перший сек­ретар Броварського міськ. к-ту комсомолу. Працював директором Республіканської ба­зи матеріально-техн. постачання і збуту Міністерства с. г. УРСР. З 1994 - ген. директор Української комерційно-виробничої фірми с.-г. підприємств 'Украгропромторг'. Депутат 5-ти скликань Броварської міськ. Ради нар. депутатів. Має державні нагороди. Дієво сприяв виданню енциклопедичного довідника 'Сумщина в іменах'.

(із книги 'Сумщина в іменах')

Кононенко Микола Григорович (14.12.1937р.)

Николай Кононенко: хирург от Бога

(Газета Ваш шанс N50 от 12.12.2007 )

Легендарный врач празднует юбилей

В 2004 году в одной из сумских газет рассказывали о выпускниках Недригайловской средней школы 1954 года.

Тот школьный выпуск действительно выдался «урожайным» на талантливых, трудолюбивых и, как сейчас говорят, креативных людей. Один из них - Николай Кононенко.

Сейчас Николай Григорьевич - легендарный хирург Сумщины, доктор медицинских наук, профессор, завкафедрой хирургии Сумского мединститута. Он - гуру для студентов, потому что не просто передает знания, но демонстрирует умение, продолжая практиковать - оперировать и исцелять. Коллеги по институту и «скальпелю» в один голос говорят, что учиться у Кононенко - большая удача и что из-под его крыла, при условии такой же трудоспособности, можно выйти очень перспективным хирургом. 14 декабря у любимого наставника молодых сумских медиков - повод для символического подведения итогов: Николаю Григорьевичу исполняется 70 лет!

Родился он в 1937 году в селе Иваница Недригайловского района. Его мама Анастасия Демидовна была простой колхозницей, а отец Григорий Григорьевич - кузнецом, человеком сильным, мастеровым, - и сапоги мог сшить, и крупорушку домашнюю соорудить.

Когда Николай Григорьевич вспоминает детство, события окрашиваются в яркие краски:

- Зимы тогда были - не чета сегодняшним! Сумщину даже называли украинской Сибирью. Бывало, дорогу в школу прокладывали через сугробы в человеческий рост. А летом, наоборот, бывало изнурительно жарко. И помню, что с пасеки, которая была у отца, минимум два раза в неделю качали мед. Да и пчелам было раздолье - ни один клочок колхозной земли тогда не пустовал, все засеивали. Помню, пацаном я спать уже укладываюсь, а мама - она была звеньевой - со своими девчатами планы работы на завтра составляет. Отец мой вернулся с войны больным после тяжелого ранения в голову. И хотя одну сторону тела частично парализовало, он все равно продолжал работать - не могло их поколение жить по-другому. Вот и мы, детвора, старались не огорчать старших и усердно грызли гранит науки в сельской семилетке. А за средним образованием еще три года отходили в Недригайлов за 15 километров от Иваницы. Дороги туда не было, бездорожье да лес - сильно не находишься. Поэтому наши родители договаривались с недригайловцами, которые пускали школьников на квартиры и кормили в будние дни. А уж в выходные мы приходили домой. Зато на каникулах было раздолье - и родителям успевали помочь, и отдохнуть от учебы. Я коней любил выпасать, поэтому чаще всего мне именно это и поручали.

Когда подоспел школьный выпускной, я еще не определился с будущей профессией. Но, может, болезнь отца и впечатления от хирурга, который еще в восьмом классе удалял мне аппендикс, сформировали в подсознании желание стать врачом. Поэтому, когда одна девчонка из параллельного класса спросила, куда я хочу поступать, не раздумывая ответил: «В медицинский». Эта же девочка посоветовала ехать в Станислав - нынешний Ивано-Франковск, потому что там конкурсы в медицинский в то время были меньше. Советом я воспользовался и в 1954 году стал студентом-медиком.

Когда началась учеба, я понял, что не ошибся в выборе специальности, и с тех пор просто счастлив. Но то был особенный подъем, была юность - пытливая, задорная и нахальная. Нам хотелось побольше узнать и еще большему научиться. А после 4-го курса многие студенты считали себя уже достаточно взрослыми, чтобы начинать помогать постаревшим родителям. Я тоже подрабатывал грузчиком зерна, зерном со мной и расплачивались, а я отправлял его отцу и матери в деревню.

Со специализацией определился еще с 3-го курса - выбрал хирургию, а на 6-м женился на Нине, в которую влюбился со всей страстью молодости. Она была младше меня на два курса и собиралась стать окулистом. А поскольку я уже подумывал о распределении, то и места присматривал такие, чтобы и работы там было побольше, и мединститут, в который переведу супругу, поближе. Так выбор пал на Луганскую область - я был уверен, что в шахтерских больницах приобрету бесценный хирургический опыт. Так и получилось, что даже не догуляв положенный после выпуска отпуск, я ринулся в трудовой «бой». Первым местом работы стала райбольница в Зимогорье, где я сразу начал оперировать и работать на осмотрах. А операций и сложных случаев было предостаточно - шахтерская профессия очень травмоопасная. А потом, по линии военкомата, мне пришла путевка в Луганскую облбольницу, где я получил отменный анестезиологический опыт - навык по интубированию (общее обезболивание). Правда, время было очень скупое - хирурги испытывали дефицит самого необходимого: миорелаксантов (препаратов для расслабления мышц при введении наркоза), шовного материала (шили порой обычными нитками), перчаток (пользовались грубыми анатомическими, которые для дезинфекции замачивали в специальном растворе). Но в целом с практикой мне всегда везло, как, впрочем, и с людьми, на которых можно было равняться. Например, дорогу к анестезиологическим знаниям открыла мне доцент кафедры хирургии Луганского мединститута, еще фронтовой хирург Клавдия Александровна Музыка. Пораженный ее знаниями и умениями, я тоже начал подумывать о научной деятельности и чуть позже окончил еще курсы по травматологии и урологии. А на курсах по торакальной хирургии нам читал лекции сам Амосов. Великий хирург рассказывал, что свою диссертацию он защищал во время войны, а я спросил у профессора: «Николай Михайлович, как же вы писали ее в таких условиях»? На что Амосов ответил просто и гениально: «Как?! На газетных листках»!

(Элина Вершинина)

продовження (Николай Кононенко: хирург от Бога)

(Газета Ваш шанс N50 от 12.12.2007 )

В 1963 году мы с семьей - к тому времени у нас родилась дочь Ирина, - покинули шахтерский край и вернулись в Сумы. Не в последнюю очередь из-за постаревших уже родителей, которые категорически не хотели покидать родные места. Сразу по приезде я попытался устроиться в областную больницу - был уверен, что лучшего места для хирурга не сыскать. Но вакантных мест тогда не было, и я получил предложение поработать в онкодиспансере. О чем по прошествии лет ничуть не жалею. Здесь прошли десять лет продуктивной работы, здесь же я освоил новые для себя виды операций - например, на поджелудочной железе, опухоль которой долгое время считалась неизбежным приговором для больного. Квартиру в Сумах моя семья получила тоже от «онко». В стенах этой больницы я и к науке обратился всерьез - начал писать кандидатскую. Правда, оказалось, что выбранная мною тема о влиянии лучевой терапии на определенных раковых больных уже разрабатывается моим столичным коллегой в докторской диссертации. И хотя я уже изучил состояние 103 пациенток, болезнь которых была связана с будущей кандидатской, тему пришлось менять. Но, как это часто бывало в моей жизни, - оно и к лучшему. Потом была учеба в аспирантуре, а еще позже я провел совместно с профессором Иваном Дидковым, взяв за основу опыт зарубежных хирургов, первую операцию по эвисцерации таза (удаление всех пораженных опухолью органов). В СССР это был первый подобный опыт. В те годы мы с коллегами провели и первые в онкодиспансере торакальные (органов грудной клетки) операции - это было насыщенное и позитивное время. А в 1981 году я возглавлял отдел детской онкологии в Киевском институте онкологии. Вот эти годы были самыми тяжелыми морально, ведь лечить детей - особенная ответственность, а видеть их страдания очень больно. Многих своих пациентов я хорошо помню, отслеживаю их судьбу. Одна из пациенток - особенно памятная мужеством и жаждой жизни - в борьбе с раком трижды оперировалась. Последний раз ей пришлось сделать эвисцерацию - это было в 1998 году. Могу с гордостью констатировать - женщина до сих пор жива и даже работает!

В 1990 я защитил докторскую диссертацию, которую писал долгих 14 лет. Она стала одним из самых крупных научных трудов того времени по опухолям малого таза, в ней использовались истории болезней, а значит, и истории жизней 330 человек. А уже через год после защиты и получения ученой степени мне позвонил тогдашний главврач онкодиспансера Анатолий Дмитриевич Саенко и от имени ректора СумГУ пригласил возглавить кафедру хирургии. Сумы оставались моей родиной, поэтому сердце екнуло и я согласился. Правда, кафедра организовывалась непросто, но с 1 сентября 1993 года она таки начала работать. Сначала единственным ее учебным помещением была палата в стационаре СГКБ №5, но поскольку мне категорически не хотелось занимать под кафедру больничные палаты, когда отделения переполнены, я присмотрел в пятой поликлинике помещения бывшего буфета. Потом были поиски добрых людей и переговоры с ними о помощи. В общем, за приведение помещения в порядок принялись, как говорится, всем миром. А нам с коллегами пришлось осваивать совсем не смежные с нашей профессии строителей, прорабов, сантехников.

В этом году бывшему медфаку СумГУ, а нынче полноценному мединституту исполняется 15 лет, и теперь мы работаем в гораздо лучших условиях. Нашим замечательным студентам остается только хорошо учиться, потому что именно от их знаний и умения будут зависеть уже будущие человеческие жизни. А я, пока буду в силах, не перестану учить их врачевать...

Элина Вершинина

Гребеник Іван Антонович (1924р.н.)

    Творчий вклад Івана Антоновича Гребеника на довгій ниві вчительсько-просвітницької роботи можно обчислювати математичною мовою в кілометрах, кілограмах та декалітрах. А якщо розшифрувати детальніше, то це будуть – кілометри написаних рядків, кілограми відісланих та отриманих листів, поздоровчих листівок і телеграм та декалітри, а звичайною мовою – відра виписаних чорнил, пролитого поту та вистраданих сліз, серед яких по-особливому виблискують перлами сльози радості. На освітянській ниві подружжя Гребеників працювало в різних школах району (Деркачівській, Рубанській, Іваницькій), залишивши про себе в памяті  вдячних учнів найкращі і найтепліші спогади про їх справді батьківське піклування, увагу, доброту і любов у навчанні та вихованні підростаючого покоління.

   Ось тільки деякі рядки із листів колишніх учнів, які розлетілись після закінчення школи по далеких та близьких світах.

«...щиро хочу подякувати за знання з математики, які Ви дали мені протягом навчання в школі. Завтра в нашій школі відбудеться олімпіада юних математиків. Зав­дяки Вам я також братиму у ній участь. Маю змогу відвідувати ма­тематичний гурток. Сюркало Ка­терина, учениця 8 класу Недригай-лівської середньої школи. 07.03.1963р.».

«Ми любимо Вас найбільше за всіх за те, що уміли розуміти наші дитячі душі... Часто мені прига­дується Ваша допомога, коли я вперше пішов у самостійне жит­тя, Ваша підтримка. Ви багато зробили, щоб я став студентом. Спасибі Вам, завжди буду перед Вами в боргу. Віктор Бурлака, студент УАСН, 1962р.».

«Привіт із Херсона! Добрий день наш дорогенький і рідненький наставнику, батьку, вчителю Іване Антоновичу! Бандерольку ми Вашу одержали, дуже вдячні, що не відмовили у моєму проханні. Ми так уже звикли, що стали вва­жати Вас, як свого, рідного. Ви пробачте, що так пишу, але це так. Гостра Галина, 25.08.1980 р.»

Ці листи дають більш красно­мовну характеристику і оцінку ро­боти І.А.Гребеника як педагога і фахівця з математики та фізики, аніж цілі сторінки різних похвал, аналізів, прославляння і високих епітетів. Він показав себе впро­довж багатьох років дуже обдаро­ваною і талановитою людиною, бо має дар від Бога і природи.

Ситенко Василь Павлович,

(уродженець с.Іваниця, житель х.Дараганів Хоружівської с.р.)

народився в 1914р. в с.Іваниця Недригайлівского р-ну Сумської обл. у родині селянина. Українець. Член КПРС із 1944р. Закінчив 5 класів. Працював ковалем у колгоспі. У Червоній Армії із червня 1941р.

На фронті у Велику Вітчизняну війну з вересня 1943р. Виконуючий обов'язки командиpa стрілецького взводу 764-го стрілецького полку (232-я стрілецька дивізія, 40-я армія, 2-й Український фронт) молодший сержант Ситенко 5.3.1944р. при прориві ворожої оборони в районі с.Русаловка (38 км. на захід м.Звенигородка, Україна) з бійцями висунувся вперед і зайняв ворожі траншеї, особисто знищив 4-х солдат.

3.4.1944р. нагороджений орденом Слави 3 ступеню.

В  боях у районі с.Боанень (60 км. південніше м.Ботошани, Румунія) помічник командира стрілецького взводу того ж полку сержант Ситенко з бійцями взводу 16-17.4.1944р. відбив 5 контратак супротивника й знищив до взводу живої сили, утримавши займаний рубіж.

6.6.1944р. нагороджений орденом Слави 2 ступеню.

23.8.1944р. при прориві оборони супротивника на захід с.Содомень (37 км. західніше м.Роман, Румунія) старший сержант Ситенко під сильним артилерійсько-мінометним вогнем першим підняв взвод в атаку й зайняв ворожу траншею.

У тому ж  бою Ситенко закидав гранатами кулемет супротивника. Будучи пораненим, поле бою не покинув.

Помер від ран 9.12.1944р. Похований у м.Ньіредьхаза (Угорщина).

24.3.1945р. нагороджений орденом Слави 1 ступеню (посмертно).

Харько Володимир Григорович,

      (народився 1936 р. в с.Іваниця)

командуючий авіацією 1-ї Гвардійської Армії. При ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній станції керував діями авіації.

 Нині полковник у відставці Харько В.Г. проживає в Москві.

Шульженко Борис Сергійович (1899-1970)

Уродженець с.Зелене Іваницької с.р.

Генерал-майор, перший заступник голови КДБ (1959-1970р.р.)

Учасник війни Шульженко Б.С.  завжди був присутнім

на святкуванні Дня Перемоги в Іваниці.

на цій сторінці залишати інформацію

про видатних людей села